Однією з головних подій тижня, що минає, без сумніву є голосування депутатами Верховної Ради законопроекту, що відкриває «ринок» землі в Україні. Ще до його голосування, у кожного українця існує своя думка та бачення того, що відбувається. Однак, майже всі одностайні – таке питання не може вирішуватися поспіхом, за три дні та без участі громадян України, як це визначено законодавством, адже земля є власністю усіх громадян України. Своєю експертною думкою та аналізом даного законопроекту поділився голова столичної «Батьківщини» Віталій Нестор.

Отже, розпочнемо з недоліків законопроекту про «ринок» землі. Головні з яких полягають в наступному:

–  проектом встановлені обмеження на набуття права власності до 01.01.2024 р. юридичними особами, бенефіціарним власником (контролером) яких є іноземці, особи без громадянства, юридичні особи, створені за законодавством іншим, ніж законодавство України, іноземні держави. АЛЕ може бути ситуація, коли набуття ділянки у власність буде набуте з урахуванням цього обмеження, а, скажімо, через місяць після цього корпоративні права компанії-покупця будуть набуті особами, на яких розповсюджується обмеження. Тобто земля буде набута правомірно, а в подальшому перейде у власність іноземцям – при цьому не буде вважатись, що земля набута неправомірно, оскільки вже буде у власності юридичної особи, корпоративні права якої будуть викуплятися іноземцями. Жодних обмежень та/або наслідків (наприклад, зобов’язання відчужити землю в такій ситуації, – як це визначено при спадкуванні іноземцями) з цього приводу проект не містить;

–  «Іноземці та особи без громадянства можуть набувати право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення в порядку спадкування за законом, але зобов’язані здійснити їх відчуження протягом одного року з дня набуття права власності», АЛЕ немає жодної відповідальності та/або інших наслідків недотримання цього положення, тобто іноземці можуть просто не відчужувати землю протягом року після спадкування за законом і їм за це нічого не буде;

–   проектом встановлені обмеження щодо сукупної площі земельних ділянок, що можуть перебувати у власності, АЛЕ відсутній дієвий механізм контролю за дотриманням цього обмеження. Єдине положення, спрямоване на контроль: «Програмне забезпечення Державного земельного кадастру має забезпечувати інформаційну взаємодію між Державним земельним кадастром, Державним реєстром речових прав на нерухоме майно, Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, Державним реєстром актів цивільного стану громадян з метою одержання інформації про сукупну площу земельних ділянок сільськогосподарського призначення у власності однієї особи та пов’язаних осіб і розташованих в межах однієї громади, області, Автономної Республіки Крим та в межах України.» (і аналогічні положення з переставлянням реєстрів місцями). Тобто, треба внести зміни в ПО чотирьох великих реєстрів і налагодити взаємодію між ними, що є непросто і потребує додаткових бюджетних витрат. Крім того, прикінцеві положення не містять вимоги до держателів цих реєстрів привести їх ПО у відповідність з Проектом, а обмежується лише вимогою привести нормативно-правові акти у відповідність. До того ж, незрозуміло, як перенести інформацію про сукупний розмір вже зареєстрованих земель – щоб не вийшло, як з Реєстром прав власності та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (що люди мають по-новому реєструвати права власності на нерухоме майно).

–    порушення попереднього обмеження, є підставою для визнання договору недійсним та для примусового відчуження земельної ділянки – додаткове навантаження на судову систему (яка і без того надто навантажена!), і, відповідно, додаткові витрати з державного бюджету. До того ж, визнання недійсним правочину, може відбутися тільки за рішенням суду, а з практики це може затягнутися на роки. Тобто якщо право продавця буде порушено, для відновлення його порушених прав може знадобитися багато часу та коштів. Крім того можуть мати місце протиправні заволодіння землями у простих громадян (наразі це розповсюджене явище з орендою земельних ділянок – «мертві душі», підробка документів, рейдерські захоплення і тому подібне), а селяни – є найбільш незахищеною верствою населення у цьому плані. Більше того, навіть якщо законний власник зможе відстояти свої права в суді, виникнуть труднощі із застосуванням реституції – він буде зобов’язаний повернути набуті за правочином кошти, а йому повернуть ділянку, яка була в користуванні протягом строку судових процесів (кілька років) – вона буде зношена, її стан і корисні властивості будуть гіршими – і, по суті, в такому випадку матиме місце безкоштовне користування земельною ділянкою покупцем протягом кількох років. І ще одне: звернення до суду допускається лише у випадку порушення прав та/або свобод особи – як при цьому будуть порушені права покупця? Ніяк. То ж, доведеться звертатися прокурорам в інтересах держави – знову-таки, додаткові навантаження на органи прокуратури та додаткові видатки з бюджету. А, враховуючи, що «Генпрокурор – на 100% його людина» (цит.) – ризики махінацій та зловживань.

–   «До 1 січня 2024 року не допускається набуття юридичними особами, бенефіціарним власником (контролером) яких є іноземці, особи без громадянства, юридичні особи, створені за законодавством іншим, ніж законодавство України, іноземні держави, права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, земельні ділянки, які перебувають у приватній власності і призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельні ділянки, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельні частки (паї)». АЛЕ не встановлені обмеження на продаж земель с/г призначення з іншим цільовим призначенням, які можуть передаватися фізичним та юридичним особам: для садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, фермерського господарства (ст. 22 Земельного кодексу України) – ці землі іноземці зможуть купити вже від початку дії Закону. При цьому це обмеження не застосовується на випадки набуття сільськогосподарськими товаровиробниками у власність земельних ділянок, які використовують такі земельні ділянки на правах оренди, емфітевзису (за певних умов) – а такими товаровиробниками можуть бути іноземці, тобто вони не підпадатимуть під обмеження, більше того, до набрання чинності Законом, можна «підігнати» під цей пункт необхідні компанії, щоб його обійти.

–   відсутність дієвого механізму контролю за дотриманням цільового призначення земель, а в сукупності з попереднім пунктом, матимемо заводи та фабрики на пасовищах, сінокосах і т.д.

–  не передбачено жодних механізмів для продажу землі, що включали б індивідуальний контроль. Можемо звернути свою увагу на Францію, Австрію, Німеччину, Угорщину, ряд скандинавських країн, адже саме тут запроваджена система індивідуальних дозволів на купівлю землі. Це стратегічний компонент і певний запобіжник. Саме держава виступає головним арбітром, адже перш ніж здійснити угоду купівлі-продажу, кожна земельна ділянка перевіряється. І лише після цього надається відповідний дозвіл;

–  не передбачено жодних механізмів, які б давали інформацію про покупців земельних ділянок. Йдеться насамперед про можливе цільове призначення землі, а також її безпосереднє використання у подальшому. Тобто, відсутність механізму перевірки покупця, а також відсутність чітко виписаних до нього вимог, несе у собі величну загрозу. Оскільки немає впевненості, що взагалі може бути з даною ділянкою. Наприклад, знову-таки варто звернути увагу на, скажімо, Литву, Латвію, Польщу, Австрію, Словаччину, так от у цих країнах на законодавчому рівні є чітко виписаний механізм перевірки покупця: наявність відповідної освіти, що дає йому змогу господарювати на землі, досвід такої діяльності і відповідних можливостей для цього;

–  не передбачено контролю за коштами, котрі будуть сплачуватися при купівлі землі. У свою чергу, це також створює небезпеку легалізації коштів, отриманих корупційним шляхом або іншими незаконними способами, включаючи й вплив іноземного капіталу, не виключно, що і зі сторони держави-агресора. Тобто усі ми ризикуємо опинитися у ситуації, коли левова частка земель буде у руках криміналітету, або ж олігархічних груп;

–  законопроект не передбачає також механізмів системи контролю за обігом землі. Тобто купувати землю зможе будь-хто, за будь-які кошти. Відповідно, така ситуація схоже на добровільне закладання міни сповільненої дії, коли анексії територій країни можуть відбутися не збройним шляхом, а через банальну скупку землі.

 

Отже, проведений аналіз законопроекту про «ринок» землі свідчить, що у разі його прийняття в цілому, про жодний ринок мова не йтиме. Цей законопроект – це добровільна відмова від єдиного стратегічного активу країни – землі. Як наслідок, це загрожуватиме подальшому збереженню державності та суверенітету. Сьогодні всі ми стоїмо на порозі грандіозних змін, але чи будуть вони на користь українців – залежить виключно від розуміння ситуації та дій кожного з нас. Так званий ринок землі, що пропонує нинішня влада однозначно шкодить національним інтересам України та знищує будь-які перспективи подальшого економічного розвитку та забиває останній цвях у домовину українського фермерства та сільського господарства.